Abstract:
Упродовж ІХ – ХІІІ ст. на теренах Київській Русі відбувається якісні зміни у системі обробітку ґрунту.
Якщо в часи перших київських князів пануючою була підсічно -вогнева система, коли земельна ділянка зачищалася
від рослин та удобрювалася попелом, то через два століття поширюється нова, трипільна система, яка
передбачала сівозміну, що уможливлювало відновлення родючості земельної ділянки. Перехід до нової техніки
обробітку ґрунту доповнювався поширенням використання плуга. Слід враховувати, що плужна оранка
забезпечувала новий агротехнічний ефект – сприяла підйому вологи з нижчих шарів ґрунту у верхні, а також його
аерацію. З початком цього процесу прискорюється й процес мінералізації органічних речовин у ґрунтах, тоб то
формування гумусу, що було важливим для підвищення їх родючості.
Вітчизняні археологи відмічають, що із впровадженням плужної техніки русичи починають вирощувати
нові види рослин, а саме відбувається заміна плівчастих культур на голозерні. Для цього типу культур
притаманний високий рівень виходу борошна, що, у свою чергу, зумовило зростання продуктивності зернового
сільського господарства та його товаризацію у ХІІ – ХІІІ ст.
Важливим елементом агротехнічної системи давньоруського часу було підвищення родючості за рахунок
внесення органічного добрива. За розрахунками вітчизняного вченого С. П. Романчука трипільна система
обробітку ґрунту вимагала утримання не менше чотирьох голів великої рогатої худоби (на чорноземах: одна
корова, три воли, на сірих лісових ґрунтах – одна корова та два воли, на дерново-підзолистих – три корови та два
воли), оскільки на один гектар необхідно було витратити 5 –6 тон органічного добрива.
